<< Главная страница

IЗ ЗБIРКИ ЛIСОВI КАЗКИ КИСЛИЧКА



Категории Оксана Iваненко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Спочатку ïй дуже подобалось, i нiхто не знав, що вона така гiрка. Та й сама вона навiть не догадувалась. Повеснi вкривались ïï гiлочки легким свiжим листям — кисличка дихала ним щосили — i росла та мiцнiла. Влiтку розросталися вередливi кущi терну, широка папороть, у лiсi ставало вогко i темно вiд густоï зеленi, i тiльки вершечки дерев бачили блакитне небо. Тут, де росла кисличка, було так затишно, що пташки не боялися мостити своï гнiзда i спiвати пiснi. Раз прилетiла весела пташка, сiла на кисличку i сказала: — А я бачила такi точнiсiнько деревця, як ти, такi точнiсiнько. Тiльки на них висять рожевi солодкi яблука. Я клювала. Чому на тобi нема таких яблук? Я б з охотою i зараз поклювала. Кисличка засоромилась i сказала: — Я не знаю. Навколо росли великi задумливi липи, ясени, клени. Вони прислухалися, що там цвiрiнчить пташка. — Так, — сказала пахуча липа, — тобi вже час цвiсти — весною вкрийся цвiтом, а восени щось виросте, може й справдi якiсь яблучка. — Добре, — усмiхнулась кисличка, — у мене теж будуть яблучка, тодi прилiтайте, пташки! I така весела стала вона вiдтодi. Все б трiпотiла з вiтром, розмовляла б з пташками, горнулася б листям до ласкавоï липи. Восени листя облетiло, але це було i не боляче, i не страшно. Стало так холодно, що захотiлося спати. Вона й дрiмала цiлу зиму пiд снiгом. Дрiмала i мрiяла: от вкриється вона цвiтом, от достигнуть яблука, i буде вона найкращим деревом у лiсi. Нi, нiхто не зрадiв так веснi, як тоненька, молоденька кисличка. На нiй виросли такi рожево-бiлi нiжнi квiти, що навiть бджоли здивувалися, а старий жук загудiв багатозначно: джу-джу-джу. Правда, вiн, крiм того джу-джу-джу, нiчого нiколи не гудiв, але все ж таки це щось значило! Кисличка дуже берегла своï квiти, навiть на вiтер сердилась. — Лети собi стороною, — благала вона, — не зривай моïх квiтiв, — тобi це жарти, а менi яблучка. А коли летiла хмарка вгорi — вона i тiй кричала: — Хмаронько-голубонько! Не падай градом, не побий мене! Ти розлийся теплим дощем та напiй мене! I хмарки розливалися теплим дощем, а вiтер ласкаво вiяв коло неï. I всi дерева, хоч i пiдсмiювалися з кислички, та любили ïï. Якось вранцi побачили всi на нiй маленькi кругленькi яблучка. Кисличка стояла горда, весела, привiтна. Прилетiла ïï знайома пташка. — А, — каже, — i на тобi вже яблучка! Ну, покуштуємо! Клюнула раз, другий — i повернула дзьобик. Ïй не хотiлося казати неприємностей, але яблучка були такi кислi, такi гiркi! Вона трошки покрутилася на гiлках i полетiла геть. Кисличка здивувалася, але нiчого не сказала. I липа, i ясен, хоч i бачили це, — теж нiчого не сказали. З лукiв додому летiли золотистi оси. Вони дуже любили все солодке. Жодноï квiтки, жодноï ягiдки не минали. Звичайно, вони помiтили яблучка на кисличцi i покуштували ïх. Але оси звикли всiх боляче жалити, тому не змовчали, як пташки, а сказали: — Ну, на таких не затримаєшся! Хотiла спитати ïх кисличка — чому? Та нiяково, соромно було. Добре, що пiшов дощик i нiхто не бачив за його краплинками, що кисличка теж плаче. А пiсля дощу з кущiв повилазили гриби. Кумеднi такi, товстi гриби. Тiльки-но повилазили, а так дивилися на всiх, нiби вони споконвiку тут, особливо товстий гриб — пiд червоною шапкою з бiлими крапочками. Незабаром пiсля дощу прибiгли в лiс дiти збирати гриби. По всiх закутках нишпорили вони, i кожен з них набрав повен кошик. Тiльки того товстого гриба з червоною шапкою i бiлими крапочками, хоч усi бачили — нiхто не схотiв рвати. А от дiвчинка набрала грибiв бiльше за всiх i йшла далi та далi, аж поки не забрела в таку дику гущавину, куди нiхто з дiтей не заглядав, i побачила там кисличку. — У всiх будуть тiльки грибки, а в мене й яблучка! — зрадiла вона. Потрусила кисличку i схопила одне яблучко. Та тiльки вкусила — зразу скривилась. — Ой, яке гiрке та погане! — сказала дiвчинка й кинула яблучко. — Чого це воно таке? — Через тебе! Через тебе! — застукотiв старий дятел, що працював на ясенi. Та дiвчинка його, звичайно, не зрозумiла, а побiгла собi далi. Кисличка зовсiм засумувала i вже не ховала свого суму. Вона голосно зiтхала i жалiлась на свою долю. От пташки спiвають — i всiм весело робиться на серцi. Он квiти цвiтуть i всiм очi веселять, а ïï яблука хто тiльки покуштує — скривиться i одвернеться. — Пхе! — сказав товстий гриб у червонiй шапцi з бiлими крапочками. — Вiд мене навiть умирають, але я з того не плачу. То справдi був гриб-мухомор, i нiяка мушка, звичайно, до нього не тiльки в гостi не прилiтала, а навiть не вiталася з ним, коли летiла мимо. — Подумаєш, горе! Краще самiй усiх ïсти, — пiдтримала його i товста жирна гусiнь. Вона завжди прикидалася доброю бабусею i так тихенько i лагiдненько лiзла на дерева, а насправдi була ненажерливою шкiдницею. — Навiщо тодi ïй рости, коли вiд неï нiкому не солодко? — спокiйно сказала лiсова миша. Вона однаково не могла покуштувати яблучок, бо вони росли високо, i ïй було байдуже до кислички. — Справдi, навiщо менi тодi рости? — прошепотiла кисличка i, простягнувши вгору гiлки, почала благати: — Хмари, побийте мене краще градом! Сонце, спали мене! Вiтре, зламай мене! Адже не знаю я, навiщо менi рости такою гiркою та поганою, що навiть горобцi не летять до мене. Навiть гусiнь не ïсть мого листя. Не вже я навiки лишуся такою? Так плакала й зiтхала бiдна кисличка, i дуже стало шкода ïï i ласкавiй липi, i пустуну-вiтровi, i працьовитому дятловi. — Треба сказати дiдовi, що живе в блакитнiй хатцi, — мовив дятел, шукаючи в корi черв'ячкiв. — Уже не перший рiк я працюю в нього, i, на мою думку, вiн усе може. Тiльки я не смiю вiдiрватися вiд роботи: вiн доручив менi почистити дерева. — Треба швидше сказати дiдовi, що живе в блакитнiй хат цi, — заговорила липа, — вiн уже давно живе тут. Вiн ще тодi був з довгою бородою, коли я вперше визирнула з землi, а тепер його борода дiстає аж до полуничок у травi. Вiн, звичайно, все знає, але я не можу простягти до нього своïх вiт, щоб сказати. — Вiн мiй приятель, ~- засмiявся вiтер. — Я зiрву лист з кислички i понесу до нього. I вiтер пiдхопив зелений лист i полетiв з ним так швидко, що враз усi дерева повернули за ним гiлки в один бiк. — Ш-ш-ш! Я спiшу! Не заважайте! — шумiв вiтер по дорозi, бо вiн завжди любив пошумiти i до дiла i без дiла. — Я спiшу! Я спiшу! Блакитна хатка стояла на краю лiсу. Там жив старий-ста-рий дiдусь, що доглядав лiс i невеличкий садок коло своєï хатки. Вiн так добре знав усiх у лiсi, що навiть мiг з ким завгодно розмовляти. От i зараз сидiв на призьбi i розмовляв з бджолами по-бджолиному, з жуками — по-жучиному, з мурашками — по-мурашиному. Розказували йому, як день провели, казали, що спокiйно все в лiсi, що всi щасливi. — Нi, нi, дiду! — раптом налетiв вiтер. — Не все спокiйно, не всi щасливi. I вiтер розповiв, як виросла в лiсi кисличка, як прилетiла пташка i наговорила про якiсь там яблучка i як тепер через тi яблучка кисличка плаче. Замислився добрий дiдусь. Не любив вiн, щоб у його лiсi хтось плакав. — Добре, — сказав вiн, — я щось надумаю. I вiтер швиденько полетiв заспокоïти кисличку. Ходив дiд по лiсi, ходив та думав. Що йому й справдi зроби ти з кисличкою? Питав вiн усiх пташок, де ростуть тi солодкi яблука. Та далеко це було, не дiйшов би старий. Так i лiто минуло, i вже поповзла до дiда всяка комашня та дрiбнi тваринки прощатися з ним на зиму. Пташки, вiдлiтаючи, зупинялися над хатою, щоб на прощання погомонiти з дiдом. Цього року вiн наказував кожнiй пташцi: — Принеси менi з теплих краïв гiлочку з солодкоï яблунi, подивлюсь, якi там яблунi. I пташки кивали голiвками й обiцяли. Останнiм пролетiв сивий птах. Йому було вже багато-багато рокiв, i вiн думав, що, напевне, це вже востаннє летить вiн у таку далеку подорож. Вiн летiв, i два внуки — веселi птахи з молодими, мiцними крилами — пiдтримували його. — А, старий! — закричав йому дiд з блакитноï хатки. — I ти летиш! Сидiв би зi мною на печi — було б тобi i тут тепло. — Нi, — усмiхнувся старий птах, — я чув, що ти наказував малим, та тiльки я знаю найкраще в свiтi чарiвне дерево, що росте в сонячнiй краïнi. Я сам принесу тобi гiлочку з нього. Вiдлетiли птахи. Стало холодно. I хоч кисличка тепер мало вiдрiзнялася вiд iнших дерев, бо всi стояли без листя, але навiть черв'яки, проповзаючи повз неï, казати: — А, це та гiрка кислиця! I вона шепотiла: — Хоч би менi замерзнути! I навiть дятел i липа мовчали. Бо що могли вони сказати на цю гiрку правду? Але це почув дiдусь, що ходив по лiсi, оглядаючи, як влаштувалися всi на зиму. Йому дуже шкода стало кислички. — Я вiзьму тебе до себе, — сказав вiн. — У мене тобi буде тепло i хороше. Вiн викопав ïï з корiнням, перенiс у свiй садок, посадив у пухку землю. Мов маленьку дитинку, укрив ïï стовбур знизу, щоб не замерзла, i говорив тихо-тихо. Це тiльки старi вмiють так тихо ворушити губами: — Спи, кисличко! Хай тобi добре буде! I кисличка заснула. Коли погано, здавалось ïй, краще вже спати i нi про що не думати. А весною пташки прилетiли. — Добридень, дiдусю! — закричала перша. — Добридень, мала! — закивав головою дiдусь. — А гiлочку принесла? — Ой дiдусю, я так поспiшала!.. Я забула, не сердься на мене. — Здрастуй, дiдусю! — закричала друга пташка. — Здрастуй, мала! — закивав головою дiдусь. — А гiлочку принесла? — Ой дiдусю! Я шукала, шукала такоï гiлочки, та не знайшла. Не сердься на мене! — Привiт, дiдусю! — закричала третя пташка. — Привiт, мала! — закивав головою дiдусь. — А гiлочку принесла? — Ой дiдусю, я несла гiлочку, та повiяв чужий вiтер на морi, i я впустила ïï. Не сердься на мене! I так летiло багато пташок, але нiхто не принiс гiлочки: та забула, та не знайшла, та загубила. Але вони були такi щасливi, побачивши рiднi лiси, що хоч дiдусевi було сумно, вiн не мiг на них сердитися. Раптом вiн помiтив: два дужi молодi птахи несуть у своïх дзьобах по гiлочцi. I хоч побачив старий гiлочки, та не стало йому весело. — А де ж ваш дiд? Чому не донесли ви його до мене? — спитав вiн зажурено. — Вiн летiв уже назад, — сказали птахи, — вiн сам хотiв вiддати тобi гiлочки, та на морi знялася страшна буря, i вiн зовсiм знесилився. Ми все ж таки донесли його до острова i поклали на високiй скелi, де стоïть маяк. Той маяк i нам, перелiтним птахам, показує шлях. — А оце вiн передав тобi гiлочки. Ох, як важко було ïх донести! — сказав старший онук. — Я несу тобi гiлочку з найсолодшого дерева для кислички, а мiй брат — гiлочку золотоï квiтки для твого садка, — вiн прислав тобi в подарунок. — Нi, — сказав молодший брат, — ти переплутав. То я несу гiлочку з найсолодшого дерева, а ти — з золотоï квiтки. — Та що це ти! — заперечив старший. — Хiба не менi вiн дав першому? Вони довго сперечались — i нi дiд, нi птахи врештi не знали, де ж гiлочка найсолодшого дерева i де гiлочка золотоï квiтки. Дiдусь сiв на призьбi й зажурився. Загинув його старий товариш. Скiльки перетерпiли його молодi внуки — i однаково даремно. — Чого ти сумуєш, дiду? — раптом почув вiн голос кислички. — Невже нiхто нiчого не принiс для мене? Дiд усмiхнувся ïй. Вiн вирiшив краще обманути кисличку — однаково вона тепер засохне з туги. — Нi, кисличко, птахи принесли гiлочки з найсолодшого в свiтi дерева! — сказав вiн. — Ой, дай менi швидше ïх, — зашепотiла кисличка. — Хай я почую, якi вони чудовi, може, хоч на хвилинку стане менi солодко. Кисличка навiть не зiтхнула, i тiльки гiлля трохи затремтiло, коли дiдусь гострим ножем розрiзав стовбур кислички i вклав туди двi гiлочки. Бiдна кисличка, — подумав вiн, — що воно буде?.. * * * Минув рiк. До дiдуся в садок прибiгла дiвчинка. Прибiгла i зупинилась. Проти хатки щось блищало, сяяло, променилось. Дiвчинка скрикнула. На пишному стрункому деревцi висiли золотi яблучка — безлiч золотих яблучок. Над ними лiтали бджоли, метелики, маленькi веселi пташки. — Ах, яка яблунька! — прошепотiла дiвчинка. — Мабуть, вона народилася, коли всi смiялись.
IЗ ЗБIРКИ ЛIСОВI КАЗКИ КИСЛИЧКА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация