<< Главная страница

IЗ ЗБIРКИ ЛIСОВI КАЗКИ БУРУЛЬКА



Категории Оксана Iваненко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Вранцi снiг заблищав так, нiби зима жменями понасипала блискiток, i вони всi сяяли i промiнилися. А в садку, на тому розi будинку, де починалася ринва, — з'явилася бурулька. Вона переливалася на сонцi всiма кольорами райдуги. Вона була дуже гарна. — Ви, напевне, з дорогоцiнного камiння? — спитав ïï з пошаною маленький снiгурчик. А може, вона солодка, як цукерки, — подумав один хлопчик. Адже усiм малим дiтям бурульки здаються солодкими, i ïх хочеться посмоктати. Вiн схопив паличку i почав кидати нею в бурульку. Хлопчик уже уявляв собi, як це вiн покаже всiм дiтям, що в нього є така гарна бурулька. Ой, як злякалися всi в садку, коли побачили, що робить хлопчик. I дерева, i пташки, а найдужче — стара ринва. По-перше, вона боялася, що хлопчик може помилково влучити в неï, по-друге, ця стара ринва не хотiла позбавлятися своєï прикраси, якою вона дуже пишалася. Раптом — трах! Хлопчик таки влучив у бурульку, i вона враз зламалася i впала. — Моя бурулька! Моя бурулька! — радiв хлопчик, пiдхопивши ïï руками. Вiн навiть рукавицi скинув, бо йому зробилося гаряче, коли вiн кидав палицю, i руки у нього були зовсiм теплi. Хлопчик тiльки пiднiс бурульку до рота i хотiв ïï посмоктати, як побачив, що на нього дивляться свiтлi блакитнi очицi, i почув, що бурулька до нього заговорила: — Нi, нi, нi, хлопчику, не бери мене в рот, не треба! Я розкажу тобi багато цiкавого. Хлопчик дуже здивувався, але, звичайно, йому захотiлося послухати ïï. — Ти, мабуть, чарiвна бурулька? — спитав вiн. — Так, так, — сумно сказала бурулька. — Я зачарована, я заморожена, я заворожена, i я дуже дякую, що ти врятував мене... I я прошу: не згуби мене, я дуже люблю стрибати, як ти, скрiзь бiгати i нiколи не сидiти на мiсцi! — Ти любиш стрибати? — ще дужче здивувався хлопчик. — Але ж ти висiла на старiй ринвi. — Так, так, — пiдтвердила бурулька, — i, напевне, я пробула б там до весни, поки припекло б сонечко, i я б розтанула. Адже я не з дорогоцiнного камiння i не з солодкого цукру. Я — просто весела краплинка води. I я зараз розкажу тобi про себе. Але боюся, коли б зима не схопилася, що мене там нема, i не помiтила, що я з тобою, — вона тодi враз заморозить нас обох. Так слухай. Я була дуже веселою краплинкою води. Я пливла в Днiпрi з мiльйонами моïх сестричок до Чорного моря. Це були найкращi хвилини мого життя. Усi звали мене невгамовною, але то вiтер не давав менi анi хвилинки спокою. Чого вiн хотiв од мене? Я не знаю. Коли ми влилися в Чорне море, вiн здiймав страшнi хвилi, вищi за цей будинок, перевертав човни i кидав пароплави, як трiсочки. Та я, маленька краплинка, тiкала завжди вiд нього. Якось спересердя, в тихий лiтнiй день, коли я цього зовсiм не сподiвалася, вiн виплеснув мене на берег, на гаряче камiння. Я обернулася парою i полинула в небо. Високо над землею я лiтала в бiлiй хмарi, i, коли раптово знову налiтав вiтер, я швидко падала на землю дощем i напувала ïï. Я не боялася потрапити i пiд землю. Адже й там я рухалася, жила i знову виринала на свiт веселим джерелом. Якось бiля нашого джерельця зупинилося троє бiйцiв. Вони були стомленi, сiрi вiд дорожнього пороху, але дуже веселi. З ïхнiх розмов я зрозумiла, що вони пiсля вiйни повертаються вже додому. — Умиймося рiдною водичкою! — сказав один з них i зачерпнув повнi жменi джерельноï води. I я потрапила на його засмаглi, натрудженi долонi i вмила йому лице. Я була дуже щаслива з того. Коли вiн струсив краплi з рук на траву, я встигла побачити: лице його було вже зовсiм не сiре, а молоде, красиве, i очi сяяли. Як це приємно, коли через тебе сяють i радiють! Нi, я таки часто була щасливою! Але я все поспiшала далi. Я любила все нове i зовсiм не злякалася, коли разом iз своïми сестрами з одного джерела потрапила в довгi i темнi труби. Там уже бiгло багато води. — Нiчого страшного, нiчого страшного! — казали старшi. — Ви ще не робили такоï мандрiвки? Це звичайний водовiд, i скоро ми виллємося на бiлий свiт. Поки ми жили — бiгли в водопроводi, — ми всi дуже здружилися мiж собою i все балакали, балакали, гомонiли, розповiдали про себе. Що ж нам було ще робити? Рiзнi були серед нас. Однi розповiдали, як ïх наливали в паровози, пiдiгрiвали i як вони, обернувшись на пару, рухали цiлi поïзди. Краплинки були дуже гордi з цього i, я думаю, мали на це право. Iншi розповiдали, що вже не раз ïх узимку наливали в труби, щоб опалювати будинки. Вони казали: — Коли б не ми — люди померзли б. Менi було дуже цiкаво — куди ж я тепер потраплю? Спочатку мене тiшило, що я бiгла з моïми сестрами i вiтер уже не пiдганяв мене i не дражнив, як завжди. Але швидко нам усiм набридло бути в темних вузьких трубах водопроводу, i ми дуже зрадiли, коли раптом почали бiгти швидше, швидше i по чули якiсь звуки зовнi. — Кран вiдкривають! — закричали моï старшi подруги. — Кран вiдкривають! Зараз на волю! Досить цiєï темряви! По правдi, я бiльше хотiла б опинитися разом з моєю рiдною матiр'ю — рiчкою, плисти в синьому Днiпрi, але я була рада вже хоч будь-якiй змiнi. Я хотiла, щоб потiм i менi було що розповiдати: як я рухала поïзди чи якiсь великi цiкавi машини. Але моя доля цього разу була куди простiшою... Мене налили... в чайник. Так, в звичайний великий чайник, i поставили цей чай ник на електричну плитку. — Що з нами буде? Що з нами буде? Так гаряче! Так гаряче! — плакали ми з сестричками. — Чуєш, чайник уже булькає, — сказала якась жiнка. — За раз питимемо чай. Аякже — подумала я. — Треба тiкати! Та швиденько-швиденько пiдiбралася до кiнчика чайникового носа. — Куди ти, мала? — засичав чайник. — I чого це люди не знiмають мене? Я весь википлю, уся вода збiжить! — До побачення, дядечку! Я ще хочу полiтати на волi! — гукнула я, легкою парою знялася вгору i вилетiла з iншими подругами крiзь кватирку. — А, ось де ти! — почула я раптом. Ой лишечко, це знову був вiтер, i який сердитий, холодний! Вiн тепер служив у бiлоï Зими, а Зима, я вже чула, завжди хотiла заморозити усю воду на свiтi — всi струмки, рiчки, озера, ставки. Навiть на Днiпро вона одягла мiцну кригу, i я не думаю, що це йому подобалось. Чи багато ïй було роботи зi мною! Вона тiльки слово мовила — пiдхопив мене вiтер, i вже бiлою снiжин кою я упала на стару ринву. — Ти завжди горнулася до квiтiв, любила гратися з сонячним промiнням, — глузував вiтер, — а тепер будеш завжди прикрашати ринву, i я вiятиму коло тебе, скiльки захочу. Навiть сонячний промiнь нiчого не мiг зробити, бо вiтер не пiдпускав його близько до мене. Я лише плакала, дивлячись на нього, i сльозинки моï замерзали на менi. Я зробилася холодною, крижаною бурулькою i примерзла до цiєï староï ринви. Отак i заворожила мене люта Зима... Нi, я нiколи не думала, що може бути так холодно на свiтi. Усi казали, що я дуже гарна, i ялинки навiть сердилися на стару ринву, що я прикрашаю ïï, а не ïх. Але навiщо була менi моя краса, коли я лишилася холодною нерухомою крижинкою. Як я заздрила снiжинкам, що лiтали в повiтрi! I я не могла, не могла чекати до весни! Це ще так довго! Бурулька замовкла, i раптом хлопчик почув, що вона тане в нього в руках. — Трошечки тепла в життi, i я знову оживаю, — долинув до нього тихий шепiт. — Я знову бiжу далi, далi... Дякую тобi за тепло твоïх маленьких пустотливих рученят. Згадуй мене, коли плаватимеш у рiчцi, коли бачитимеш росу, золотий дощик i бiлу хмарку. I вже не було нiчого в руках у хлопчика. Та вiн зовсiм не шкодував.
IЗ ЗБIРКИ ЛIСОВI КАЗКИ БУРУЛЬКА


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация