IЗ ЗБIРКИ ЛIСОВI КАЗКИ КАЗКА ПРО МАЛЕНЬКОГО ПIКА



Категории Оксана Iваненко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Чижики звили собi гнiздо на найвищiй гiлцi найвищоï ялини в лiсi зовсiм не тому, що вони були такi гордi i хотiли жити вище вiд усiх. Навпаки, вони були дуже привiтнi з усiма пташками, завжди бадьорi, спiвучi i непосидючi. Просто ïм здавалося, що там, нагорi, ïм буде i безпечнiше, i веселiше, i так взагалi вили гнiзда всi чижi. — Треба зробити так, щоб нiхто не мiг побачити наше гнiздечко, — казала молоденька чижиха. - Коли я ще жила у своïх тата i мами, вони так зробили гнiздо, що його не тiльки який лихий звiр або пустун-хлопчисько, а навiть i пташки не могли побачити. Не думай, будь ласка, що я турбуюся про себе — адже треба подбати про наших дiток. — Не хвилюйся, моя мила, — наспiвував ïй чижик. Вiн дуже любив свою дружину, i йому здавалося, що в усьому лiсi нема такоï красунi, як вона. — Я все зроблю гаразд! — I вони вдвох ретельно взялися будувати свою першу хатку. — Знаєш що, — сказала чижиха, — у нас швидко пiде справа, коли ти приноситимеш усе для будови, а я будуватиму. Так i моï тато i мама робили. — Що скаже моя хазяєчка — все добре! — завжди погоджувався чижик, i всiм пташкам i деревам у лiсi було просто приємно дивитися, як вони весело i дружно працюють. Чижик приносив у дзьобику сухi прутики, мох, павутиння, гусiнь, рiзний пух з рослин. Якось вiн навiть полетiв далеко за лiс, де паслась отара, i принiс трохи овечоï вовни. Чижиха дуже вправно будувала малесеньке, але мiцне гнiздечко, скрiплюючи прутики павутинням, викладаючи його всерединi пухом, вовною та м'яким листячком, ïй не потрiбно було розкiшного великого житла — адже вона була зовсiм невеличкою пташкою, своïм гнiздом вона дуже тiшилася i без заздростi дивилася на рiзнi гнiзда, якi будували пташки в лiсi. Навпроти ялинки жила бiлокора красуня-берiзка, i на ïï гiлцi iволга пiдвiсила своє гнiздечко — легенький кошичок. Мабуть, вона хотiла, щоб вiтер гойдав ïï пташенят, коли вони вилупляться. Деякi плели гнiзда в травi, на самiсiнькiй землi. Принаймнi дiти не випадуть, — казали вони. Синичка з довгим хвостом дуже пишалася своïм круглим затишним i дуже зручним гнiздечком, особливо його входом посерединi — маленьким i непомiтним. Чижиха навiть трошки побоювалася, чи не подобатиметься таке гнiздо ïï чижиковi бiльше, нiж ïхнє власне. Але чижик сказав щиро: — Менi все-таки найдужче подобається наше! Скоро в гнiздi з'явилося п'ять яєчок, бiло-зеленкуватих, з брунатними цяточками i рисками, i чижиха сiла на них. Чижик не знав уже, що й робити. Вiн приносив дружинi ïсти, вiн спiвав навколо неï, щоб ïй не було нудно сидiти, а коли вона на хвилинку знiмалася з гнiзда, бо чижик запевняв, що ïй треба освiжити ся, тодi сам вiн сiдав швидко в гнiздечко, щоб ïхнi яєчка не охололи. Це був мiсяць, коли взагалi пташки сидять на своïх яєчках, i хоч була весна, зеленiли дерева, розпускалися квiти, пташкам-матерям нiкуди не хотiлося лiтати. Адже вони висиджували своïх пташенят. Одна тiльки строката зозуля гуляла безтурботно i всiх дражнила: — Ку-ку! Ку-ку! Виходьте гуляти! Будемо лiтати! — Нам нiколи! Нам нiколи! — цвiрiнчали пташки. — Ми висиджуємо пташенят! — Була охота! — смiялася зозуля. — Я попiдкидала своï яєчка по чужих гнiздах, хай iншi з ними морочаться! Яка легковажна ця зозуля, — подумала чижиха i ще дбайливiше розпушила своє пiр'ячко над п'ятьма крихiтними яєчками. Та й радi ж були батько i мати, коли веселого весняного ранку яєчка почали розколюватися i одна по однiй висувалися маленькi сiруватi голiвки. — Вiтаю з дочкою! — мовила чижиха-мати. — Дуже радий! — засмiявся чижик-тато. — Вiтаю з другою! — сказала мати знову. — Як це приємно! Вдвох ïм буде веселiше! — От ще й третя! —- Приймаю й цю! — Четверта теж дочка! — Нiчого, мила, — заспокоïв чижиху чижик. — Якщо вони всi будуть такi, як ти, — це дуже добре. Нарештi заворушилося п'яте яєчко. — Пiк! Пiк! — почули пташки i побачили, як звiдти висунувся спочатку маленький дзьобик i враз розкрився, i вся чумаза голiвка на тонкiй шийцi повернулася на всi боки, нiби пташеня хотiло враз з усiма познайомитися. — Пiк! Пiк! — Синок! Синок! — закричала мати. — Та це ж чудесно! — зрадiв чижик-тато i заспiвав на весь лiс привiт своïм дiткам — чотирьом дочкам i п'ятому синочку. З тоï хвилини почалися турботи про родину. Батько i мати лiтали цiлий день i приносили своïм дiткам то гусiнь, то рiзну дрiбну комашню. Мамi все здавалося, що вони голоднi, особливо синок, бо вiн весь час роззявляв широко рота i кричав: — Пiк! Пiк! — Зараз, Пiк! Зараз, любий! — хвилювалась мати, але й смiялася водночас. Вiн був такий кумедний, цей синок Пiк! Вечорами, коли пташенята засинали, батько i мати були хоч i зморенi, але такi щасливi! ïм здавалося, що кращих дiтей нема нi в кого, особливо такого веселого, кумедного, як синок Пiк. Та недовго було те щастя. Вже настав час учити ïх лiтати, як трапилася страшна подiя у ïхньому життi. Раптом синє, завжди добре i миле небо похмурнiло, потемнiло, нiби розсердилося на весь свiт. Сонце, тепле i ясне, кудись зникло, i страшний гуркiт залунав навколо. — Мамо! Мамо! — заметушилися пташенята. — Ми боïмося! — Тримайтесь щiльнiше! — сказала мати. — Сидiть спокiйно, я коло вас. — А де ж тато? — запищав Пiк. — Де наш тато? Тато-чижик ще зранку полетiв по насiння далеко, аж за березовий гай. — Вiн повернеться, — заспокоювала мати. — Не хвилюйтеся, дiтки, вiн повернеться. Страшний вiтер, зовсiм не схожий на той легкий теплий вiтрець, що гойдав лагiдно листячко в лiсi, захитав навiть столiтнi дуби i ялини. Дерева обурено зашумiли, загомонiли: — Навiщо ти порушуєш наш лiсовий спокiй? Але вiтер не вгамовувався, i чижиха з жахом побачила, як з гiлки тоненькоï берiзки зiрвалося гарненьке гнiздечко-кошичок i впало разом з пташенятами додолу. — А де ж наш тато? — не заспокоювалися Пiк i його сестрички. — Вiн повернеться! Вiн повернеться! — повторювала мама. Раптом блискавка прорiзала темне, в сiрих клубах хмар небо, i такий дощ полив, нiби рiчки були там, нагорi, i вони всi полинули на землю. Чижиха розпустила своï крила, пiдгорнула пiд них дiток, а сама притулилася до стовбура ялини. Навiть ця стара ялина стогнала й рипiла вiд жахливоï бурi. — Тррримайся! Тррримайся! — чулося пташцi, i вона, вся мокра, перемерзла, трималася з усiх пташиних сил. Тiльки б тато був живий i повернувся, — думала вона, мiцнiше притуляючи до себе пташенят. — Ббух! — з страшним гуркотом упав сусiднiй клен, а за ним зi стогоном зломилася берiзка. — Трримайся! Тррримайся! А я витримаю, — рипiла стара ялина. На ранок небо знову, мов нiчого не бувало, прояснiло, i сонечко сяяло, як завжди, пригрiваючи i лiс, i ниву, i квiти, i трави. Але що було в лiсi i на нивi! Зламанi бурею дерева валялися тут i там; нiби скошена, полягла пшениця, багато квiтiв не могли навiть голiвок своïх пiдвести. I скiлькох своïх жителiв не долiчився старий лiс! — А де ж тато? — спитав Пiк. — Вiн ще повернеться, — впевнено мовила чижиха, — адже вiн залетiв далеко i там, мабуть, перебув грозу. Але й на вечiр вiн не повернувся, i на другий ранок, i на третiй. Пташки, що мешкали на сусiднiх деревах, похитували дзьобиками i казали: — Бiдна чижиха! Бiдна чижиха! ïй не впоратися самiй. Стiльки дiтей! I тiльки стара ялина рипiла: — Трримайся! Тррримайся! Впораєшся! Впораєшся! I що було робити бiднiй чижисi, як не триматися? Адже треба було годувати дiток, вчити ïх лiтати, навчати ïх доброï пташиноï поведiнки. В сусiднiх гнiздах це робили батько i мати разом, i ïм було легше, а вона була сама, i до того ж така маленька! З сусiднiх гнiзд лунав веселий щебет малят, спiви батькiв, а ïï дiти сидiли мовчки, i це краяло ïï маленьке пташине серце. Тодi чижиха сiдала на краєчок гнiзда, i, хоч ïй було дуже сумно, вона теж намагалася весело спiвати i в своïх пiсеньках завжди розповiдала дiтям, що тато лiтає десь за гаєм. Вiн нагледiв там багато гусенi i рiзноï комашнi, i вiн рятує вiд неï дерева, а згодом вiн повернеться, обов'язково повернеться. Дiти цьому вiрили, особливо маленький чижик Пiк, бо ïм, як i всiм дiтям, хотiлося жити весело та безжурно i знати, що все-таки десь лiтає ïхнiй тато, як i в усiх пташенят. Вона сама вчила ïх лiтати i хоч тремтiла за кожний ïхнiй рух, та не показувала цього i пiдбадьорювала, як могла. — Як це добре — лiтати! — радiв маленький Пiк. А вiн вдався таким веселим, непосидючим, до всього цiкавим, i тiльки-но вивчився трохи лiтати, як почав гасати по всьому лiсi. Де траплялася яка пригода чи бешкет — уже всi знали, що то справа маленького Пiка. Вранцi вiн найперший будив увесь лiсовий народ своïм дзвiнким голоском, смiливо встрявав у пташинi бiйки, витягав з-пiд дзьоба у старших рiзний лiсовий харч. Iнодi вiн залiтав з товаришами дуже далеко, своєчасно не повертався додому i цим завдавав матерi великих турбот. Чотири дочки були куди слухнянiшi, i з ними було легше впоратися, нiж з одним маленьким Пiком. I на нього часто сердилися сусiди, а матерi було шкода його. Вона знала: якби був з ними тато, вiн лiтав би скрiзь разом з Пiком i радiв би, що синок такий смiливий, такий вправний, що у нього такий гарний, при ємний голосок i що, незважаючи на свою легковажнiсть, увечерi вiн так нiжно i ласкаво пригортається пiд материне крильце i розповiдає про все, що бачив i чув. Вiн все-таки дуже любив свою маму, маленький бешкетник Пiк. На осiнь вiн почав уже мiняти своє вбрання i робитися схожим на свого батька, але вiн линяв, як i всi чижики, шматочками i тому поки що мав дуже смiшний вигляд. — Бачиш, скiльки тобi мороки з дiтьми, — сказала раз презирливо зозуля. — Чи не краще було порозкидати так яєчка, як я, i бути вiльною? — Нi! — твердо вiдповiла чижиха. — Що б я робила без них? А ялина рипiла: — Трримайся! Тррримайся! Так, треба було триматися, бо найважче було попереду. Спочатку пожовкло листя, потiм почало падати на землю, багато пташок вiдлiтало в теплi краï. Сунула холодна, бiла зима. Чижиха вже знала це. Вона пам'ятала торiшню зиму. Але тодi вона була ще з батьком та з матiр'ю, i коло неï завжди крутився веселий, спiвучий чижик, з яким вони потiм удвох збудували своє гнiздечко. Не такi вже страшнi морози, якщо коло тебе рiднi, а тепер вона сама з своïми чотирма дочками i п'ятим синком Пiком. Вона все ж таки намагалася бути вкупi з iншими чижиними родинами: адже на зиму взагалi всi пташки, що лишалися вдома i не вiдлiтали у вирiй, з'єднувалися у великi зграï. У зграях були не тiльки чижi, а й рiзнi лiсовi маленькi пташки — щиглики, чечiтки, снiгурi. Вони збиралися разом i лiтали в село й навiть у мiсто шукати собi харчiв. — Будь ласка, не бешкетуй! — умовляла завжди чижиха Пiка: адже всi пташки з такою охотою робили йому зауваження, i це ïй було завжди прикро чути. Пiк обiцяв слухатись ïï, але тiльки-но вилiтали пташки на простiр, вiн почував стiльки сили у своïх крильцях, що не мiг спокiйно лiтати коло матерi. Вiн гукав своïх ровесникiв, i що вони тiльки не виробляли! Може б чижиха-мати iнодi тiльки посмiялася з того, як вiн, перекидаючись на гiлочках, натрушував снiгу на буркотуху-сову, i з iнших його витiвок, та всi сусiди завжди починали похитувати докiрливо дзьобиками й казати: — Ох, оцей ще Пiк! Такого урвиголови ще й лiс не бачив! Коли б хто мiг його спинити! А мати тiльки думала: — Коли б його тато побачив! А тато-чижик теж думав про це саме. Яка надзвичайна пригода трапилася з ним! Пiд час грози, коли вiн поспiшав додому, до своïх пташенят, до своєï чижихи, його зачепило зломлене дерево, i вiн упав. На ранок його знайшли хлопцi, що прийшли в лiс по ягоди. — Дивись! Чиж! Живий ще! Хлопцi принесли його додому, посадили в клiтку, i вiн у них довгенько жив, поки зовсiм одужав, а потiм вони понесли його в мiсто, бо знали, що там є крамниця, де купують рiзних пташок. Та вони й до крамницi не донесли. ïх зупинив якийсь дядько. — Що ви несете, хлопцi? — Чижика. — А чи це справдi чиж? А може, горобець? — засмiявся дядько. — Може, ви його пофарбували? Хлопцi теж засмiялися. — Правда, чиж. Купiть, вiн спiватиме. Дядько цей дуже любив рiзних пташок, i в нього ïх було багато — i щиглi, i синички, i снiгурi, а от чижа цього року ще не було. Вiн був дуже радий, що купив, нарештi, i чижика. Але цей дядько ще дуже любив дiтей. Коли вiн пiдходив до будинку, де жив, то побачив, як школярi з ïхнього двору гуля ють у м'яча, а мiж ними бiгає один маленький хлопчик, задерикуватий i веселий, та його не приймають старшi в своє товарист во. Все ж таки хлопчиковi пощастило пiдбити нiжкою м'яча, i вiн був страшенно задоволений, але старшi закричали: — Iди собi, не заважай нам! Хлопчик образився i гiрко заплакав. — Iди, Андрiйку, сюди! — покликав його дядько. — Не плач, бачиш, який хороший чижик у мене! У хлопчика враз висохли сльози, а очi так заблищали, що дядьковi зробилося дуже приємно, i вiн сказав: — Забери собi чижика, тiльки годуй його щодня i напувай. — Як? Назовсiм? — здивувався хлопчик. — Назовсiм! — Мамо! Мамо! — кричав у захопленнi хлопчик, вбiгаючи в кiмнату. — Дядько Сашко назовсiм подарував менi чижика! Вiдтодi вони зробилися нерозлучними друзями — чижик i хлопчик. Хлопчик сам мiняв чижиковi воду, сипав зерно i розмовляв увесь час з ним. — Андрiйка впiзнати не можна, — дивувалася мати, — то всi в дворi на нього скаржилися, а тепер вiн увесь день зайнятий з цим чижиком. Чижик почав спiвати, лазити по прутиках, якi дядько Сашко поклав мiж дротинками клiтки. Хлопчик i всi в домi думали, що чижик дуже веселий, i хлопчик спiвав йому: Чижик-пижик, Де ти був? А насправдi чижик весь час спiвав про своïх дiток. Вiн згадував свого синка, маленького Пiка, а стрибав по клiтцi, бо гадав, що, може, якось звiльниться з-за Ґрат. До Андрiйка вiн, звичайно, звик i любив його, але ж до неволi вiн звикнути не мiг нiзащо. Надворi йшов снiг, чижик бачив це у вiкно, на якому стояла клiтка, i серце в нього просто розривалося. Вiн думав: як переживуть цю зиму його дружина, дочки, маленький Пiк? I чи не забули вони про нього? I вiн спiвав голосно, нiби вони могли почути його спiв. А люди казали: — Який веселий чижик! Весь час спiває! А чижиха зi своïми пташенятами справдi переживала скрут нi часи. Уся зграя знайомих пташок, до якоï приєдналася i вона з дiтьми, перебралась у мiсто, у якийсь рiденький лiс, не схожий на ïхнiй рiдний — густий, темний. Вони ж не знали, що то був просто ботанiчний сад. Пташки весь час мандрували з садка в садок, з двору в двiр — де якiсь крихти пiдберуть, де насiннячко. Взимку всi були неперебiрливi: адже в такi короткi днi взимку треба було встигнути наïстися. Пташки в цi мiсяцi гинули бiльше вiд голоду, нiж вiд холоду. I не всi люди були такi добрi до пташок, як дядько Сашко i хлопчик Андрiйко, що повiсили на своïх балконах коробочки i сипали туди для пташок рiзне насiння та крихти хлiба. Мати-чижиха, знайшовши таку коробочку, насамперед кликала всiх дiток, а тодi вже й сама починала клювати. — От бачите, як добре! — пiдбадьорювала вона ïх. — Хiба нам багато треба! От ми i взимку ситi. А вже ж колись прийде весна, i буде зовсiм добре. I тато повернеться, — додавала вона за звичкою, але ïй вiрив лише маленький синок Пiк. Справдi, весна ж мусила прийти! Так же бувало щороку, так i тепер сталося: зашумiли струмки, зазеленiли поля, прилетiли гуси i журавлi. — Пiк! Пiк! — кричав i гукав чижик у клiтцi. — Де ти, Пiк? — I вiн бився крильцями об Ґрати. Андрiйко раптом замислився. — Мамо, я випущу чижика, йому, мабуть, хочеться на волю. Та йому зробилося i страшно за чижика. — А що як вiн не знає, куди летiти, i заблукає? А може, вiн розучився лiтати? Мамо, хай вiн прилiтає до нас ночувати! Мама всмiхнулась i сказала: — Може й не розучився. Може й не заблукає... Ти спробуй. Винеси на балкон клiтку i вiдчини дверцята. Андрiй так i зробив. I тiльки вiн вiдчинив клiтку i хотiв сказати: До побачення! Прилiтай ночувати!, як чижик затремтiв крильцями i полетiв, полетiв зразу за той високий будинок, що на розi, а потiм через ботанiчний сад, а там полем, над рiкою, над нивами. Як добре знав вiн цей шлях! Вiн летiв i голосно кричав-спiвав: — Де ви, моï дiтки? Де моя дружина, де мiй маленький Пiк? I раптом побачив: на ялинi сидить гарненький жовтогрудий чижик, а коло нього невеличка сiренька змарнiла чижиха, i чижик ïй щось з запалом спiває-розповiдає. — Пiк! Пiк! Синок! Невже це ти? — закричав тато-чижик. Чижиха вiд здивування тiльки тому не впала непритомною, що пташки взагалi нiколи в життi не падають непритомними, але з хвилину вона не могла нiчого зрозумiти, а потiм закричала на весь лiс: — Я ж казала, я ж казала, що ти повернешся! — Мiй тато повернувся! — кричав i стрибав Пiк i кинувся до тата, а потiм враз почав показувати всi своï витiвки на гiлочках ялини — i тато не сердився на нього, як чужi пташки, а був просто в захопленнi. — Наш тато повернувся! — закричали всi чотири дочки, такi ж бадьорi i хазяйновитi, як ïхня мама. — Поверрнувся, наррештi, поверрнувся! — рипiла задоволено ялина. I всi пташки тепер не похитували презирливо дзьобиками, а, навпаки, вiтали щасливу родину i щиро хвалили татовi-чижику його дiтей i його чижиху. Адже всiм завжди хочеться взяти участь у радостi сусiда. А зозуля жалiбно кувала: Ку-ку, Ку-ку! Я сама На вiку. ïй було шкода, що вона не виростила жодного синка або дочки. Але мати-чижиха покликала i ïï з усiма сусiдками до себе на свято i нi слова не сказала чижиковi, як ïй було важко без нього. Навпаки, вона казала, як ïй допомогли пережити цю зиму ïï чо тири дочки i такий чудовий синок Пiк. Чижик, звичайно, не полетiв ночувати до хлопчика, хоча дуже тепло розповiв про нього своïй родинi. Та хлопчик не сумував, бо ввечерi до нього зайшов дядько Сашко й розповiв йому цю iсторiю про Пiка i його батькiв. Адже цей дядько усе знав про пташок та про дiтей i вмiв розповiдати навiть про те, чого й не бачив.
IЗ ЗБIРКИ ЛIСОВI КАЗКИ КАЗКА ПРО МАЛЕНЬКОГО ПIКА