IЗ ЗБIРКИ ЛIСОВI КАЗКИ ПРО БРАТИКА-ВЕДМЕДИКА



Категории Оксана Iваненко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Сьогоднi, коли хочете, я розповiм вам про ведмежатко. Воно народилось взимку i доводилося внуком старому Михайловi. Кожнiй матерi своï дiти найкращi, а це ж було викапаним бать ком: i волохате, i незграбне, тiльки очi ще невiдомо якi були, бо першi днi воно не розкривало очей. Та, мабуть, вони були темнi, як у всього ïхнього ведмежого роду. Воно народилося не само, а ще з сестричкою. Сестричка була така ж волохата, кругла i смiшна. Мати-ведмедиха ïх лизала — це було замiсть поцiлункiв, i дiти горнулися до неï, пiд ïï густу, теплу шерсть. Поки що ведмежата нiчого не розумiли, i ïм було зовсiм байдуже, де вони, що з ними, аби ïхня мама була тут, з ними, годувала ïх i пригортала до себе. Минув час — i дiти вiдкрили очi. Звичайно, мати не помилилась: очi були темнi, манюсiнькi i цiкавi, як i в дiда, i в батька, i в матерi. Це було приємно, що дiти схожi на батькiв. Але тiльки вони вiдкрили очi, як почали шумiти, вовтузитися, тикатися носами в усi кутки барлога. Особливо непосидючим був бра-тик-ведмедик. — Отут ми будемо весь час? — невдоволено спитав вiн матiр. — Я не хочу: менi тут нудно i вже набридло! — Дурне! — засмiялася мати. — Тiльки прийде весна, ми вийдемо в лiс, гулятимемо по всiх горах, ïстимемо ягоди i мед, — а смачнiшого вiд меду нема нiчого в свiтi, навiть у людей в долинi. — А чи ж скоро прийде та весна? — не вгамовувався ведмедик. — Скоро, скоро! — зiтхала мати. ïй самiй кортiло вийти швидше з лiгва, пройтися з дiтками по лiсах, щоб усi бачили, якi-то гарнi дiти в неï. Може, вони зустрiнуть i старого дiда. Вiн живе самотньо в печерi над прiрвою, i всi його бояться i шанують, бо вiн хазяïн усього лiсу, тут, на горах. Про це знають добре всi: i вовки, i лисицi, i косулi, i навiть вiвчарi, що пасуть улiтку отари на верховинах. Вiвчарi його так i назвали — старим Михайлом. — Тут так темно, — вередував синок, — тут стiльки гiлок, листя, ми можемо не почути, як прийде весна. Мамо, я вирию маленьку-маленьку дiрочку i слухатиму. — I вiн почав розгрiбати лапами листя. Та мама дала йому стусана i вiдкинула в другий бiк. Вона, напевне, боялася, як кожна мати, простуди. Але братик-ведмедик не заспокоювався. Коли мати спала, вiн таки зробив маленьку дiрочку i сунув туди носик. Ой! Там було так холодно, тихо i бiло-бiло! Бiльше нiчого не могло розi брати ведмежатко. Воно швидко загребло дiрку i кинулося по грiтися до мами.Та другого дня йому знову закортiло подивитися. Йому здалося вже не так холодно i не так бiло, нiби снiг трошки-трошки почорнiв. То менi вiдразу так здалося, — подумало ведмежатко i третього дня вже смiливiше висунулося надвiр. Нi, холодно вже не було! I вже не було так тихо, як уперше. Воно почуло якийсь шум-гомiн: Дзюр-дзiр, Ми з гiр. З верховин Навздогiн! Ведмежатко нiяк не могло розiбрати, що це таке. А всi в лiсi знали, що то веснянi струмки — значить, весна була вже десь близько за горами. I гори нiби почали коливатися — то снiг на них танув i стiкав униз потоками. Потiм зашумiло щось угорi в блакитнiм небi. Вертали додо му гуси з чужих краïн. Вони так радiли! Широко-широко розправляли своï крила i ҐелҐотали: Гел-гел-гелi, Гел-Ґел-Ґелi, Ми додому веселi, А за нами весна Поспiшає ясна! Як тiльки полинули гуси, гори нiби зiтхнули радiсно. I враз почали витикатися з землi трави, а на деревах, як цiкавi очицi, повизирали пуп'янки. А потiм щось зашарудiло-заграло внизу. То дзеленькали дзвiночки на чередi: Дзень-дзелень, Дзень-дзелень! А за ними заграли хлопчики-вiвчарики на сопiлках: Ой ти, весно-веснянко, Прилiтай до нас зранку! За горами не барися, До нас швидше усмiхнися! Нi, в барлозi вже неможливо було сидiти. — Матусю, рiдненька! — закричало ведмежатко. — Усi грають, спiвають надворi, а ми сидимо в темрявi! Та матуся вже й сама розгрiбала вихiд з лiгва. Одразу сонце заслiпило очi ведмежатам, i вони повалилися на землю. Але це було чудово! Братик i сестричка борюкались, перекидались, а мати лежала витягнувшись. Так приємно розправитися пiсля вузького лiгва, хоча воно й було в найстарiшому i найтовстiшому буцi на всю гору. Ведмедиха лежала, позiхала i лагiдно урчала на привiтання пташок, якi вертали додому i тому були такi щасливi, що й ведмедисi радiли — все-таки земляки! Та й ведмежа сiм'я ïх нiколи не чiпала i не заважала нi лiтати, нi спiвати. Але треба було чогось попоïсти — адже за зиму матуся дуже зголоднiла. А то була брехня, що вона взимку смоктала лапу i з того була сита, — це на неï, напевне, наплiв заєць. Вона просто притуляла лапи до морди, щоб не було так холодно, i, звичайно, зараз була голодна, та й дiтей треба було привчати шукати ïжу. Вона сказала: — Годi вам бешкетувати! Ходiмо пообiдаємо! Дивiться пильно: можете ïсти корiнцi, пуп'янки, добре, як знайдете жукiв. Звичайно, влiтку буде бiльше поживи. Незабаром ми спустимося нижче, i ви поласуєте рибкою i медом. Ведмежатам це було до вподоби, вони бiгли за матiр'ю i ïли все, що тiльки можна було перегризти. Особливо братик-вед-медик був задоволений. Вiн хапав слизнякiв, вiдшукував торiшнi сухi ягоди, на його мiцних зубах так i хрумтiли нiжнi зеленi стеблинки. Раптом вiн почув, що йти далi важко, що йому щось каламутно, i вiн заплакав. — Я нiчого бiльше не хочу!.. — сумно мовив вiн i повалився на землю. — Ти просто об'ïвся! — обурилася мати, але вона й злякалась: звiдкiль же дурному малятi знати, як треба поводитись? Вона вирiшила, що покарає його потiм, а поки що треба лiку вати. Ах! Людським дiтям у таких випадках купують в аптеках касторку, та старий Михайло навчив свiй рiд, як треба лiкуватися. Ведмедиха швидко розгребла торiшнє листя i вiдшукала зелений мох. — Ïж, ïж, швидше! — наказала вона. — Я не можу! — капризувало ведмежа. — У мене болить живiт! Ох! Ох! Ох! — Ïж, братику! — вмовляла i сестричка. Братик-ведмедик зажмурився i — ковтнув. Але зелений мох був зовсiм не противний, ведмедик непомiтно облизнувся i з'ïв би з охотою ще, так мама бiльше не дала. — Нiчого, — вирiшив вiн, — завтра я сам знайду, з'ïм, скiльки захочу, аби тiльки живiт перестав болiти. Справдi, на вечiр ведмежа знову вiдчуло себе веселим i здоровим. Життя почалося розкiшне! З кожним днем лiси робилися густiшi, i так чудово було бродити в смерекових нетрях, лазити в кущах шипшини. Кiгтi на лапах робилися все мiцнiшi, i ведмежатковi здавалося, що воно на яку завгодно скелю злiзе. Мабуть, хлопчики скрiзь бешкетники, i наш братик-ведмедик був куди неслухнянiший, нiж його сестричка. Йому швидко надокучило ходити за мамою, поряд з сестричкою, i робити те, що мама накаже. Йому хотiлося спуститися нижче — туди, куди бiжать рiки з гiр, бо мама давно обiцяла дати ïм рибки, а досi ще не давала. Потiм в долинах дзенькали дзвiночки на коровах — теж цiкаво було подивитися, i потiм, потiм — ведмежа нi разу ще не куштувало меду! А про нього стiльки розповiдала мати! От вiн i вирiшив трошечки погуляти самому. Тiльки мама i сестричка задивилися на якусь мурашину купу, як братик-ведмедик шасть у кущi — побiг униз. Але що ж це? Вiн одразу перекинувся i полетiв униз. Вiн не знав ще, що вниз треба сходи ти обережно: адже в усiх ведмедiв переднi лапи коротшi за заднi, i вниз ïм важко сходити. Ведмежа сердито оглянулося. Тут було не так, як там, на горi. Багато дерев було в цвiту — так, нiби на них понасiдало безлiч рожево-бiлих метеликiв. I щось лiтало i гудiло в повiтрi: дж-дж-дж!.. Але тут росли i такi самiсiнькi сосни, як удома — i на них щось було начеплено. То люди з долини повiсили бортi — такi колоди для бджiл. Братика-ведмедика цiкавило все. Вiн, звичайно, злiз на дерево — i раптом так приємно запахло. — Мед! Оце, напевно, i є мед! — збагнуло ведмежа i засунуло лапу в колоду. Та тiльки встигло воно раз лизнути, як щось боляче вкололо його в носик. Воно стрiмголов кинулося з дерева i побiгло. Та на гору легше було бiгти, бо заднi лапи були довшi. Тiкати швидше! — подумало ведмежа. — Тiльки б не забруднити цю лапу, на якiй мед! Воно опинилося на запашному лузi. До чого ж тут було рiзнокольорово! Його маленькi, цiкавi очицi просто не знали, на чому зупинитися, бо навколо росли пишнi червонi маки, великi бiлi ромашки, рожевий нiжний горошок i ще безлiч барвистих квiтiв. Ведмедик сiв, вiдсапуючись, i засунув лапу в рот. Солодко! Приємно! I раптом почув тихе-тихе дзеленькання. Дзень-дзелень, Дзєнь-дзелень! Ясний день, Добрий день! То пiднiмалася на луки отара. Нiколи ще не бачив ведмедик овечок. Вiн i не подумав тiкати, навпаки, покотився ïм назустрiч. Цiкаво подивитися на цих нiжних створiнь зблизу. Може, з ними можна поборюкатися i погратися, як iз своєю сестричкою-ведмедичкою. Ведмежа пошкутильгало ïм назустрiч (бо все ще не хотiло забруднити лапу, на якiй був колись мед) i не знало, що йде назустрiч своïй бiдi. Адже воно було ще таке дурне, це мале ведмежатко. Хлопцi-вiвчарики могли легко його схопити i забрати з собою у вiчну неволю. Вони так i хотiли зробити. — Ведмежа! Ведмежа! — закричали вони. — Ану, накривайте його чимсь та гукайте дядькiв. Овечки, замiсть того щоб пiдбiгти погратися з ведмедиком, збилися в купу i перелякано мекали — ме-ме-ме, ме-ме-ме. I ведмежа почуло щось непевне. Воно озирнулося. Куди ж тiкати? Йому здавалося, що з усiх бокiв кричать i лементують цi хлопчики в широких заквiтчаних брилях. — Матусю, рiдненька! — закричало воно своïм ведмежа чим голосом, зрозумiлим тiльки ведмедям. Адже завжди в небезпецi всi згадують рiдну неню. Та мама була далеко — вона не чула. Раптом щось зашумiло, затрiщало в чагарнику — i велика чорна постать вийшла на поляну. — Старий Михайло! — закричали перелякано хлопцi i кинулися навтiки, хапаючи на руки найменших овечок, щоб урятувати ïх. Та старий Михайло — а то був вiн — не погнався за ними. Вiн хотiв тiльки визволити з бiди свого онучка. Дiд одразу пiзнав його — i волохате, i неоковирне, i заднi лапи довшi, а очицi темнi й цiкавi, як у всього ïхнього ведмежого роду. Вiн саме йшов з рiчки — по-хазяйському оглядав усю мiсцевiсть. На рiчцi вибрав з рибальських ятерiв рибу, пiдживився трохи, порозкидав на лузi колоди, що ïх наготували селяни, а в лiсi порвав тенета для пташок, i тепер хотiв по дорозi завернути до вуликiв, та побачив найменшого свого онучка. Братик-ведмедик кинувся до дiдуся. То вiвцi i хлопцi боялися старого Михайла, а вiн — зовсiм нi. Захлинаючись, вiн розповiв дiдовi про свою мандрiвку. Дiд не сердився, навпаки — задоволено урчав: ну, зовсiм як сам вiн у молодi своï роки! — Тепер ходiмо до матерi, — мовив вiн i побрiв у своï хащi. А за ним пiдтюпцем поспiшало ведмежа, час вiд часу зупиняючись i лижучи лапу, на якiй уже зовсiм не було меду, а лише солодкi спогади. Добре було жити на свiтi! Ведмежатковi подобалося. А ви знаєте, заєць не зовсiм набрехав, що ведмедi смокчуть лапу, бо братик-ведмедик, згадуючи про мед, таки часто лизав свою.
IЗ ЗБIРКИ ЛIСОВI КАЗКИ ПРО БРАТИКА-ВЕДМЕДИКА