IЗ ЗБIРКИ ЛIСОВI КАЗКИ ЧОРНОМОРДЕНЬКИЙ



Категории Оксана Iваненко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал — Дивiться ж, дiти, — казала стара зайчиха, — будьте обережнi: для нас настають небезпечнi часи. Зайчата сидiли тихо i навiть вухами не ворушили, тiльки сiрому зайчиковi з чорною плямочкою на носi вже набридло слухати розумнi промови староï зайчихи. А ця зайчиха вславилася своïм розумом на весь зелений свiт. Про неï знали не тiльки в цьому лiсi, а й у сосновому бору поряд i навiть у лiсi по той бiк рiчки. Отака була розумна зайчиха! Вона знала, де що росте, як вiд кого ховатися i коли треба линяти. Та чорноморденький зайчик був взагалi неслухняний i легковажний. Йому зовсiм не цiкаво було слухати, а хотiлося швидше побiгати. Вiн i без неï знав, скiльки ворогiв у бiдного заячого роду: i лисиця, i вовки, i мисливськi собаки. — Єдиний наш порятунок, — повчала зайчиха, — це нашi ноги. Хiба ми з нашими слабкими силами можемо битися з вовком або собакою? Отже, дiти, нашi заднi ноги — це наш порятунок i наша гордiсть! Сором i ганьба тому зайцевi, що не може втекти вiд ворога. — А як я не почую ворога? — спитало якесь маленьке зайчатко. — А навiщо ж у тебе такi довгi вуха? — строго перепитала зайчиха. Зайча засоромилось i замовкло. — Ще у нас є порятунок вiд ворога, — продовжувала розумна зайчиха, — це наш одяг. Взимку ми станемо бiлими i нас не можна буде побачити на снiгу. — I я стану бiлим? — не втерпiв чорноморденький зайчик. — Нi, коли ти не слухатимешся, ти таким i залишишся на всю зиму, i тебе першого вб'ють мисливцi. Але зайчик звичайно, не повiрив. Чого б це, справдi, всi стали бiлими, а вiн залишиться сiрим з чорною плямочкою, так, нiби вовчу ягоду хтось на носi роздавив? Вiд радостi, що вiн стане бiлим, зайчик аж застрибав. Зайчиха опустила одне вухо i сказала: — Ну, на сьогоднi досить. Завтра я вчитиму вас далi, а тепер можете побiгати. У лiсi наставала осiнь. Зайчиковi вона зовсiм не подобалася. Що хорошого, коли з дерев падає листя i шарудить не тiльки вiд крокiв якогось звiра, а навiть вiд легенького руху повiтря, коли пташка пролетить! А як вiтер дужчає, то й шарудiння дужчає. Тодi здається зайчиковi — женеться за ним не один, а аж десять голодних вовкiв. I ще бiльше хитрих лисиць i стiльки сердитих собак, що всiх звiрiв у лiсi переловлять. Так шумить оте противне листя! — I чого йому падати i зайцiв лякати? — думав зайчик. — Висить собi, ну й висiло б, а то нi — пожовкло, почервонiло i мiсця собi не знайде. Побiжу на поле, там завжди можна чимсь поласувати! Але й на полi настала осiнь. Поля стали голi, тiльки колюча, сердита стерня стирчала. — Фу, як противно бiгати по нiй босому! — розсердився зайчик i подався на городи. Але й там була осiнь. Люди збирали моркву, капусту i кудись звозили. — Яке нахабство! — не змiг заспокоïтися зайчик. — А що ж я ïстиму взимку? Вiн був ще молодим, цей зайчик. Народився тiльки повеснi i не знав, що взимку взагалi всiм звiрам, не тiльки зайцям, доведеться важко. Зайчик побiг додому, пiд старий дуб, що стояв ще вкритий листям. Стара ялина ще бiльше зеленiла. — От хорошi дерева — не скидають свого листя! — сказав вiн. Та ялина й дуб тiльки всмiхнулися. Нi, не подобалася зайчиковi осiнь. Усi були заклопотанi. Ведмедиха, якоï зайчик дуже боявся i яку поважав, бо вона була найбiльша в лiсi, приготувала для себе й для родини чудовий барлiг. Вистелила мохом, назносила м'якого сухого листу, i всi в лiсi знали, що вона скоро засне. Сова ховала в дупло мертвих мишенят. Зайчик, як побачив це, прожогом кинувся далi. Може, вона на старостi недобачає i ще сплутає його з мишею! Справдi настала осiнь. Це було видно з усього. Пташки не так цвiрiнчали, жаби в ставку не квакали, i навiть мухи лiтали злючi-презлючi, нiби не налiталися за лiто i не хотiли засинати. Коли вже осiнь, — вирiшив зайчик, — значить, можна мiняти шубу. Хоч принаймнi стану красивiший! Вiн постукав лапою до лiгва староï зайчихи, скорчив зворушливу мордочку i чемненько спитав: — Чи можна вже вдягатися в бiле? Зайчиха строго повела вухами й сказала: — Ще рано, я сама скажу всiм, коли треба. Зайчик знову почав гасати по лiсi, по полю, пiдбирав забуту морквичку або рiпку. А листя падало, i було страшно кожноï хвилини. Треба було весь час прислухатися, i його вуха просто ходором ходили, бо заєць боявся чогось не почути. Коли майже все листя на деревах облетiло, почав дуб осипатися. Тiльки яли на стояла зелена. ïï голки не боялися морозу. Ну, якщо дуб осипається, значить, я можу вже ставати бiлим, — подумав зайчик i знову побiг до староï зайчихи. Цього разу вiн почав скаржитися: — Он дерева всi осипалися, i дощ щодня, а я й досi сiрий! — Ач, нетерпляче! — сказала зайчиха. — Ще ж нема снiгу, навiщо ж тобi ставати бiлим? — А щоб красивiшим бути! Але зайчиха була дуже мудра i однаково не дозволила, бо вони ж не для краси мiняли одяг. Зайчик надувся i втiк. — Я побiжу на ту гору: вона ж вища, нiж лiс, там швидше випаде снiг, i я там сам побiлiю. Вiн так i зробив. На горi, як i в лiсi, снiг ще не падав, але там було дуже вiтряно й холодно. — Я тут побiлiю й побiжу додому таким красивим, що мене нiхто не пiзнає, — втiшав вiн себе. Вiн справдi там почав бiлiти, але так змерз, що не мiг i всидiти на вiдкритому мiсцi. ïсти самi сухi корiнцi з бур'янiв було теж дуже несмачно. Одного ранку вiн прокинувся i сам себе не впiзнав: вiн був увесь бiлий. Йому хотiлося побачити, а як плямочка на носi — побiлiла чи нi. Це йому легко було зробити — адже очi у зайцiв косi. От вiн скосив очi i побачив, що нi — не побiлiла. Але вiн заспокоïв себе: — Нiчого, i так гарно. Чорне на бiлому. I все-таки я вiдрiзнятимуся вiд усiх зайцiв. Треба швидше до своïх, показатися ïм! Вiн побiг через поле до свого лiсу. Снiгу ще не було, земля була чорна й тверда, дерева стояли голi й нiби змерзлi. I на чорнiй землi, на сухому жовтому листi дуже вирiзнявся бiлий зайчик. Отже, не дивно, що його зовсiм легко Помiтили мисливськi собаки. — Ату, ату його! — закричали мисливцi. Це значило, щоб собаки хапали бiдного зайчика. Але зайчик дременув так, що здавалося, нiби то бiлий м'ячик котиться через поля, рiвчаки, кущики. Як вiн тепер сердився на себе! То б сiреньким вiн заховався за перший кущик, i нiхто б його не помiтив! Зайчик мчав що було сили в довгих ногах. От вiн уже в рiдному лiсi. От совине дерево. От ведмежий барлiг. Швидше! Швидше! От зелена ялина, старий дуб i лiгво староï зайчихи. Зайчиха спала, але ïï довгi вуха завжди були насторожi. Вони вже не сплутають шарудiння листу з кроками звiра! Раптом у лiгво прожогом вскочило щось пухке, бiле. — Бабусю, рятуйте! — пропищав зайчик. Мудра бабуся одразу збагнула, що сталось. Вона миттю вибiгла з лiгва, а зайчик заховався в ньому. Сама ж вона не боялася собак. Зайчиха як почала петляти по лiсi туди-сюди — i зовсiм збила ïх з пантелику. Цього разу мисливцi нiкого не вбили. А ввечерi пiд дубом зiбралося багато зайцiв. Бiлий зайчик був дуже красивий, але дуже засоромлений, бо всi смiялися з нього. Та стара зайчиха сказала, щоб не смiялися, бо хто знає, яке ще нещастя трапиться з ким узимку. Але все ж таки потрiпала зайчика лапкою i промовила: — Бачиш, до чого доводить неслухнянiсть та легковажнiсть! Тепер ховайся пiд дубом, аж поки випаде снiг.
IЗ ЗБIРКИ ЛIСОВI КАЗКИ ЧОРНОМОРДЕНЬКИЙ