МАЛЕНЬКИМ ПРО ВЕЛИКОГО ТАРАСА



Категории Оксана Iваненко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Оповiдання Коли я була зовсiм малою, отакою, як ви зараз, у нас дома дуже любили спiвати. Зберуться пiсля роботи лiтнiм вечором пiд свято i спiвають. Я знала, що завжди наприкiнцi спiватимуть дiдовi любимi пiснi Реве та стогне i Як умру. Дiд теж пiдтягатиме. Я знала всi слова, i хоч не всi вiрно вимовляла i розумiла, тоненько i собi спiвала. I нiхто з мене не смiявся, бо я сидiла у дiда на руках або коло нього. Ми жили далеко вiд Днiпра, але з самого малку я уявляла собi, який вiн широкий, могутнiй, i вночi, пiд час бурi, реве та стогне i пiдiймає високi хвилi. А закiнчувалась пiсня тихо-тихо, i дiд завжди трохи пiднiмав руку, щоб спiвали тихо, наче вже буря скiнчилась i все засинало. Я дуже любила цю пiсню. А коли спiвали Як умру, починали ïï завжди басами — тато, сусiд дядя Яша i дорослi хлопцi, менi ставало сумно i трохи страшно. Пiсню звали Заповiт. Я не все розумiла в цiй пiснi, але уявляла високу гору над Днiпром, на нiй могилу i звiдти ген-ген далеко видно: лани, рiчки, всi мiста i села. I хтось це все бачить, кличе, щоб люди повставали, рвали кайдани, i просить, щоб його згадували. А коли я стала трошки старшою, я спитала дiда: — А хто це просить? — Хiба ти не знаєш? — здивувався дiд. Йому здавалось, мабуть, якщо я спiваю, я вже все розумiю i знаю. — Це просить той, хто написав цю пiсню, а написав ïï Тарас Шевченко, наш Кобзар. Великий портрет Тараса Шевченка висiв у нас над столом. Скiльки я пам'ятала себе, так уже знала його обличчя. Вiн немов дивився на мене, завжди уважно, лагiдно i сумно. — Це вiн написав Заповiт, i Реве та стогне, i Садок вишневий коло хати, i ще багато пiсень та вiршiв, — сказав дiд. — ïх люблять, бо вiн кликав ними людей боротися за волю, щоб не було багатих i бiдних, а щоб усi люди жили в мирi i дружбi, спiльно працювали. — А вiн ще живий? — спитала я. — Адже вiн писав Як умру. Може, вiн ще не помер? — Нi, — похитав головою дiд, — вiн жив давно, я був тодi зовсiм маленький, коли вiн помер. Але про нього знали всi, хто боровся за волю народу. Недарма його Заповiт, коли був ще цар, забороняли спiвати жандарми, бо вiн сам, Тарас Шевченко, боровся за народ i все своє життя поклав за це. — Як? — спитала я. — Розкажи. I дiд кiлька вечорiв пiдряд розповiдав менi про Тараса Шевченка. Ось що вiн менi розповiв. I Страшний був тодi час. Пани розкошували i жили у величезних маєтках, а працювали на них iншi люди, ïхнi крiпаки. Пан свого крiпака мiг покарати як завгодно, мiг продати, наче якусь рiч. Мiг вiдiбрати дiтей вiд батькiв i на мисливських собак вимiняти. I нiкому було поскаржитись, бо правив усiм цар, найбiльший пан, i, звичайно, вiн був з панами заодно. I от у селi Кирилiвцi, яке все належало одному багатому пановi, в бiднiй родинi крiпакiв Шевченкiв, народився хлопчик Тарас. Родина була велика, дiтей багато, злиднi страшнi. У Тараса були старша сестра та брат — Катруся i Микита та молодшi за нього — Йосип, Яринка i слiпенька сестричка Марiйка. Бать ки, як i всi селяни, повиннi були на панщинi працювати, себто на пана робити. З ранку до ночi вони й гнули спини на панському полi, на панськiй стайнi, у панських садах та городах. А вдома ïхнi дiти лишались голоднi, голi, босi. Жiнки брали немовлят з собою на поле. Покладуть пiд снопом, а самi жнуть пшеницю. Дитина часто плаче, заливається, а мати i пiдiйти зайвий разочок боïться, бо панський наглядач з канчуком у руках скрiзь ходить, дивиться, як працюють. Хто з дiтей трошки пiдросте — одразу теж працювати, чи погоничем, чи пастушком. Та у Шевченкiв була дружна сiм'я. Любили одне одного, жа лiли. Зберуться усi ввечерi пiсля роботи, постелять у маленькому садочку коло хати рядно, посiдають, вечеряють вкупi. Потiм, уже згадуючи свою сiм'ю, раннє дитинство, написав Тарас Шевченко вiрш: Садок вишневий коло хати, Хрущi над вишнями гудуть. Плугатарi з плугами йдуть, Спiвають iдучи дiвчата, А матерi вечерять ждуть. Сiм'я вечеря коло хати, Вечiрня зiронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких дiточок своïх, Сама заснула коло ïх. Затихло все... Тiльки дiвчата Та соловейко не затих. Приходив до них часто старий-престарий дiд Iван. Його дуже любив маленький Тарасик. Притулиться до нього, i розповiдає дiд давнi минулi часи. Цiкавий був до всього Тарасик, про все йому хотiлося дiзнатись: i чи є де залiзнi стовпи, якi небо пiдпирають, чому шлях, що мимо села йде, Чорним зветься, i хто такi були гайдамаки, якi проти панiв повставали? Хлопець рано до школи пiшов i швидше за всiх вивчився читати й писати i дуже любив малювати, хоч цьому його нiхто не вчив. II Поки була жива мати Тараса, все-таки якось перебивались. Та от умерла мати, ще молодою, вiд непосильноï працi та нужди. Лишились дiти бiдолашними сиротами. Не знав батько, що й робити з ними. Старша сестра Катруся ще при матерi вийшла замiж i переïхала в iнше село. Оженився батько вдруге на вдовi з трьома дiтьми. Думав — легше буде, жiнка i з дiтьми, i в господарствi дасть лад. Та де там! Мачуха трапилась люта, не злюбила дiтей, особливо Тараса. Та рас не давав своïх молодших сестричок кривдити, завжди за них заступався. Ну, а мачуха, хто що не нашкодить з ïï дiтей — все на Тараса зверне i Тараса покарає. Тiльки й було радостi, коли якось одним лiтом батько пiшов з чумаками i взяв Тараса з собою. А чумаками звались люди, якi ходили з Украïни аж у Крим по сiль та рибу. Не було тодi поïздiв. ïхали чумаки возами, в якi запрягали дужих, спокiй них волiв. Воли йшли поволi, i чумаки, власне, не на возах ïхали, а йшли колодних поряд довгим шляхом, степами, полями, понад рiками, озерами аж до Чорного моря. От i Тарас вирушив з батьком у таку чумачку — подорож з чумаками. I багато-багато побачив по дорозi. Побачив вiн i могутнiй Днiпро з мальовничими берегами, високi давнi могили в широких степах, де трава, вища за людину, гойдалась од вiтру, немов хвилi у морi, а вгорi у блакитному небi лiтали орли. Минали чумаки зеленi гаï, села i мiста, i рiзнi люди стрiчались ïм. То слiпий кобзар сидiв, грав на кобзi i спiвав старовиннi пiснi-думи, то стрiчали вони рекрутiв-хлопцiв, яких забрали в солдати. За ними йшли матерi, жiнки, плакали, прощались, наче на все життя. Та воно майже так i було, бо в тi часи в солдатах служили двадцять п'ять рокiв. Бачив Тарас, що скрiзь тяжко працюють люди, як i в ïхньому селi. Стрiчались ïм пани в розкiшних каретах, на баских годованих конях. Замислювався малий Тарас так само, як удома: чому скрiзь однi працюють, поневiряються, а iншi тiльки гуляють, панують та розкошують? Та пiд час подорожi дуже радiв Тарас, що йде з батьком, з чумаками, так багато бачить навколо, стiльки цiкавого чує, а головне, нiхто на нього не гримає, не лає так, як мачуха. Обiцяв батько i другого року взяти Тараса з собою, коли пан його самого з чумаками пошле. Та не довелось, бо, як писав Тарас потiм, — ...Батько, плачучи з дiтьми (А ми малi були i голi), Не витерпiв лихоï долi, Умер на панщинi!.. А ми Розлiзлися межи людьми, Мов мишенята. Я до школи — Носити воду школярам... III Був у тому селi учителем п'яничка-дяк. Дяки у церквi спiвали, читали вголос церковнi книги, допомагали панам. В тi часи вони бували i учителями в школах. Пiсля смертi батька Тарас прийшов до учителя-дяка. Сказав йому: — Все робитиму для вас: воду носитиму, дрова колотиму, в школi прибиратиму, тiльки дозвольте жити в школi i вчитись. Дуже Тарас вчитись хотiв. Дяк погодився. Ще б пак — даровий наймит! Та бiльше знущався вiн з Тараса, нiж учив його. Завжди голодний, обiдраний був Тарас, а п'яний дяк не шкодував для школярiв ляпасiв та березовоï кашi — себто бив усiх нещадно березовими рiзками. Втiк вiд нього Тарас. Вiн чув, що в сусiдньому селi дяк дуже письменний, живе добре, не те, що цей п'яничка, i до того ж маляр. — Може, вивчить мене! — подумав Тарас i прийшов до нього. Та новий вчитель наказав одразу Тарасовi воду носити з рiчки аж на гору, де його хата стояла, потiм фарбу примусив розтирати, а вчити й не збирався. Пiшов вiд нього Тарас до третього дяка, теж маляра. — Вивчiть мене малювати! — попросив хлопець. — Усе вам робитиму, що накажете. Але той тiльки глянув на Тараса i мовив: — Нiчого з тебе не вийде. Нi швець, нi кравець, нi на дудi грець. Повернувся сумний Тарас у своє село та й пiшов у найми. IV Весь час мрiяв Тарас вчитися малювати. Заробить якусь копiйку, купить своïм бiдним сестричкам Яринцi i слiпенькiй Марiйцi цукерку чи бубличок, а собi аркушик грубого сiрого паперу. Сховається десь у бур'янах, малює i спiває сумнi пiснi. Дуже хороший був голос у Тараса, i вiн добре спiвав. Через деякий час знову вiн пiшов у iнше село ще до одного вчителя, i той погодився взяти його в учнi. Треба було тiльки дозвiл вiд пана мати. Та коли прийшов до панського управителя за дозволом, той залишив хлопця у пана козачком — прислужником. Сидить пан у крiслi, нiчого не робить, тiльки Тарасовi гукає: — Подай води! Вiджени муху!.. Подай люльку!.. Що ти там розспiвався? Ану помовч! Пан багато ïздив i скрiзь брав з собою Тараса, щоб той йому прислужував у дорозi. Деякий час жив пан у литовському мiстi Вiльнюсi — Вiльнi, як тодi його називали. Якось поïхав пан зi своєю дружиною на бал, а Тарас сiв малювати. Так захопився, що й не чув, як пан повернувся. Бачить пан — Тарас малює. Розлютився i наказав вiдшмагати хлопця на стайнi. А проте вирiшив пан, що добре мати свого власного художника. Незабаром вiн вiддав Тараса вчитися до одного професора малювання. V Та недовго провчився Тарас. Пан переïхав до Петербурга. ïхав пан каретою, а вся челядь йшла пiшки за возами, навантаженими панським добром. А була вже зима. Вiхола замiтала шляхи, снiг слiпив очi. Чвалав i Тарас у дiрявих чоботях... Потiм писав Тарас про цей шлях: Далекий шлях, пани-брати, Знаю його, знаю! Аж на серцi похолоне, Як його згадаю. Попомiряв i я колись — Щоб його не мiрять!.. Розказав би про те лихо, Та чи ж то повiрять? ...Минав Тарасовi вiсiмнадцятий рiк. Почав вiн просити пана вiддати його хоча б у малярську артiль. Пан i вiддав Тараса в учнi до майстра-маляра. Той маляр хоч славився хорошим май стром, та людиною був жорстокою, скупою. Працювати примушував вiн свою артiль — хлопцiв-пiдмайстрiв — цiлiсiнький день, майже без перепочинку. Оздоблювали вони покоï, фарбували стiни, стелi. Жили хлопцi надголодь, ходили в замурзаних халатах, спали на голих, благеньких матрацах на горищi над кварти рою майстра-хазяïна. У Петербурзi влiтку бувають бiлi ночi — тодi видно, як удень. От бiлими ночами став Тарас тiкати зi свого горища у великий, гарний сад, який i тепер зветься Лiтнiм. Сяде вiн там на перекинутому вiдрi з-пiд фарби i перемальовує статуï, якi стоять у Лiтньому саду. А то замислиться, замрiється, згадає рiдну свою Украïну, Днiпро, i хочеться йому заспiвати про них, про рiдних, далеких, нещасних людей. I в головi складались, немов пiснi, своï власнi вiршi. На тому паперi, що вiн брав для малювання, вiн почав записувати цi вiршi, i один з найперших починався так: Реве та стогне Днiпр широкий, Сердитий вiтер завива, Додолу верби гне високi, Горами хвилю пiдiйма. I блiдий мiсяць на ту пору Iз хмари де-де виглядав, Неначе човен в синiм морi, То виринав, то потопав. Ще третi пiвнi не спiвали, Нiхто нiде не гомонiв, Сичi в гаю перекликались, Та ясен раз у раз скрипiв. Якось уночi гуляв у тому саду молодий художник. Побачив вiн — сидить хлопець, малює. Пiдiйшов, поглянув. — Дуже добре малюєш! — сказав художник. — Ти вчишся малювати? — Я працюю в артiлi майстра-маляра. — А звiдки ж ти? — Я з Украïни. А молодий той художник, Iван Сошенко, i сам був з Украïни. Вiн про все розпитав Тараса i вирiшив будь-що допомогти йому, бо був доброю, чулою людиною. VI Iван Сошенко, молодий художник, учень Петербурзькоï академiï художеств, розповiв своïм товаришам, друзям, учите лям — професорам академiï, що зустрiв надзвичайно талановитого хлопця — Тараса Шевченка. Дуже той хлопець Тарас хоче вчитись, а не може, бо крiпак, пановi належить. А пан його — людина дарма що багата, а неосвiчена, брутальна, пихата. Учителем Iвана Сошенка був славетний росiйський художник, професор Карл Брюллов. У нього бували iншi художники, письменники, музиканти. Вони зацiкавились Тарасом Шевченком i вирiшили його викупити з неволi. А пан запросив за Тараса великi грошi — двi з половиною тисячi. Де такi грошi взяти? Таких великих грошей нiхто з них не мав, адже вони не багатiï були! Радились вони, радились i вирiшили: Карл Брюллов намалює портрет свого друга — вiдомого i любимого всiма поета Жуковського, i розiграють той портрет у лотерею, а за вирученi грошi викуплять Тараса. Так i зробили. Настав великий день у життi Тараса. У Брюллова зiбрались тi великi благороднi люди, якi викупили Тараса i дали йому папiр, на якому було написано, що вiн уже вiльна людина. Тарас поцiлував той папiр i заплакав. I всi тi добрi, славнi люди — росiйськi художники, письменники, музиканти, якi допомогли йому, — теж плакали i радiли за Тараса Шевченка. VII Став Тарас вiльною людиною, почав учитись, прийняли його до Академiï художеств. Став вiн учнем самого Карла Брюллова. Старанно вчився вiн i так добре малював, що й медалi в академiï одержував за своï роботи. Та весь час думав Тарас про рiдних братiв i сестер, про нещасний народ, з якого сам вийшов. Адже вiн добре знав, як поневiряються убогi крiпаки i на Украïнi, i в Росiï — скрiзь, де панує цар, де розкошують пани-помiщики. I Тарас писав про це вiршi, пiснi. ïх видали книжкою, яку вiн назвав Кобзар, а його самого вiдтодi почали звати Кобза рем. Ту книжку полюбили всi розумнi чеснi люди, всi поневоленi та скривдженi. Коли закiнчив Тарас академiю, став художником, приïхав вiн на Украïну. Зрадiли йому брати i сестри, якi стiльки рокiв не бачили свого Тарасика. А Тарас i радiв, i сумував, бо горю вали вони, безправнi крiпаки, так само, як i батьки. Скрiзь, i в рiдному селi, i в iнших селах та мiстах, дiялось те ж самiсiньке, як i за його дитинства. Отодi вiн написав багато вiршiв проти царя, проти панiв i кликав тими вiршами, щоб люди повставали, боролися за волю, жили однiєю вiльною новою сiм'єю. Отодi вiн написав i свiй За повiт, хоч був ще молодою людиною, та почував себе вiдповiдальним за свiй народ i завжди думав про долю всiх поневолених людей. Як умру, то поховайте Мене на могилi, Серед степу широкого, На Вкраïнi милiй, Щоб лани широкополi, I Днiпро, i кручi Було видно, було чути, Як реве ревучий. ............................... Поховайте та вставайте, Кайдани порвiте I вражою злою кров'ю Волю окропiте. I мене в сiм'ï великiй, В сiм'ï вольнiй, новiй, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом. I от цi слова: Вставайте, кайдани порвiте! — тодi повторювали, передавали один одному як заклик до повстання, революцiï. Навколо Тараса Шевченка гуртувались молодi смiливi люди, якi бажали волi i щастя своєму народовi. VIII Пани, цар, його посiпаки — жандарми зненавидiли Тараса Шевченка. Якось повертався Тарас зi своïх мандрiвок по Украïнi до Києва. Був чудовий весняний ранок. Поромом перепливав Тарас широкий Днiпро i милувався на любимий Киïв. Вiн поспiшав на весiлля свого друга. Зiйшов на причал, раптом пiдходять до нього жандарми i арештовують. Вiдвезли Тараса до Петербурга i посадили в тюрму. Разом з Тарасом арештували й багатьох його друзiв з ïхнього товариства, та нiкого не покарали так тяжко i жорстоко, як Тараса Шевченка. Розлютився цар за його смiливi вiршi i наказав вiддати Тараса в солдати i заслати далеко-далеко вiд Украïни. А найстрашнiшим i найтяжчим для Тараса було те, що немилосердний, мстивий i лютий цар заборонив йому писати i малювати. Десять рокiв пробув Тарас у далеких краях. Спочатку проходив вiн солдатську муштру в гарнiзонi Орськоï фортецi, за малесеньким мiстом Орськом над рiчкою Уралом. Потiм з солдатами пройшов походом тисячi верст по голих степах та пекучих пустелях, де самий пiсок, колюча трава, гiрка вода в рiдких озерцях. Та й тiй радiли i люди, i животина. Верблюди i конi тягли провiант, зброю i розiбрану шхуну — невеличкий корабель. Солдати йшли пiшки пiд палючим сонцем до маловiдомого Аральського моря. Експедицiя пiд командою капiтана Бутакова повинна була вивчити це море. Два лiта плавав i Тарас Шевченко по Аральському морю, завжди бурхливому, неспокiйному. Переносив шторми, качку. А взимку i на суходолi, на пiвостровi, де стояв ïхнiй форт, було не легше. Лютували рiзнi схiднi вiтри, заносили колючi снiги. Солдати i матроси хворiли вiд недостачi харчiв. Тараса дуже полюбили i матроси, i солдати, i сам командир експедицiï капiтан Бутаков. Вони побачили, що Тарас справедлива, добра i розумна людина i дуже талановитий художник. Бутаков i в експедицiю взяв Тараса для того, щоб той змалював береги Аральського моря. Тарасовi було ж заборонено малювати, i вiн дуже зрадiв, коли йому доручили цю роботу. Вiн зробив там багато прекрасних цiкавих малюнкiв i моря, i берегiв, i мешканцiв того пустинного тодi краю — казахiв i туркменiв. Малював вiн i себе з товаришами-солдатами. Тi малюнки тепер зiбрали i пильно бережуть, i по них багато людей бачать, де та як жив наш Тарас Григорович у засланнi. Серед тих малюнкiв є один надзвичайний. Малюнок, на якому зображений тигр. Так, величезний страшний тигр. До стану рибалок, коло форту, занадився ходити тигр. Вiн загриз корову, кiлькох телят i навiть напав на людей. От i вирi шили його знищити. Всi солдати, матроси, рибалки i казахи, якi жили поблизу в своïх юртах, вийшли на полювання i вбили хитрого лютого хижака. Тарас був також на цьому незвичайному полюваннi i з блискавичною швидкiстю змалював забитого тигра. I там, на засланнi, Тарас однаково, хоч це було суворо заборонено царем, писав вiршi. Вiн не скорився, вiн писав ще запальнiше, ще одвертiше проти зла i неправди. Але вiн робив це потай, щоб нiхто не бачив. Потай записував своï вiршi у малесеньку книжечку-зошит, яку сам зробив, i ховав ïï за халявою чобота. Ця маленька захалявна книжечка зберiгається i зараз. IX Вже почали друзi Тараса i командир Бутаков клопотатися, щоб полегшили долю поета i художника, щоб дозволили йому хоча б малювати, бо експедицiя вже закiнчилась i Тарас з iншими перебував в Оренбурзi, де приводили до ладу матерiали експедицiï. Та замiсть полегшення прийшло погiршення. Одна пiдла людина, заздрiсний нiкчемний офiцер написав донос у Петербург, що Тарас не живе в казармi, а з товаришами по експедицiï, малює, ходить з дозволу Бутакова не в солдатськiй шинелi, а в своєму пальтi. Оренбурзьке начальство перелякалось i спочатку одправило Тараса на гауптвахту до Орськоï фортецi, а потiм загнало у вiдлюдний далекий форт на схiдному березi Каспiйського моря. Туди i пошта пiвроку не доходила, бо пiвроку не можна було туди дiставатись морем. Везли в цей форт Тараса пiд вартою, наче страшного злочинця. Перед тим як сiдати у човен, який перевозив морем, пiдi брав Тарас на дорозi вербову гiлочку. Впала вона з воза. Тарас заховав ïï за пазуху, а коли приïхав до форту, встромив на порожньому тоскному мiсцi. Не сподiвався вiн, що щось вийде з цього. А навеснi гiлочка несподiвано пустила паростки, i рiк по року виросла чудесна верба. Довго, безжально муштрували Тараса Шевченка, як солдата, у цьому фортi. Тут ще важче було, нiж в Орськiй фортецi, нiж на Аральському морi. Та й тут так само, як i там, простi люди — казахи, що жили навколо форту, солдати, якi поневiрялись однаково, як i вiн, — усi дуже любили справедливого, доброго батька Тараса. А його найбiльшою вiдрадою були дiти, маленькi казашата i дiти коменданта форту. Часто приходили вони до дядi Горича, як звали вони Та раса Григоровича, бо не могли вимовити Григорович. Дiти сiдали навколо його, меншенькi вмощувались у нього на колiнах у затiнку єдиноï гiллястоï верби. Вiн спiвав ïм, розповiдав казки, розповiдав про свою далеку батькiвщину — нещасну рiдну Украïну. Тарасова верба росла, красувалась. Тарас переконав коменданта форту i солдатiв, що тут, у голiй пустелi, можна виростити ще дерева i яка це буде радiсть для всiх людей! I тодi там посадили цiлий сад. Вiн i тепер є, цей сад, i звуть його садом Тараса Шевченка. X Повернувся Тарас Шевченко з заслання через десять рокiв. Забрали його молодим, дужим, а вертався хворим, сивим, от як на портретi. Та не скорився вiн царевi, не кинув боротися за правду, за краще, вiльне життя народу. I пiсля заслання писав вiн знову такi вiршi, що ïх у всьому свiтi знають, на всi мови i тепер перекладають, бо i зараз в iнших краïнах є ще поневоленi народи, якi борються за свою волю, за своï права. Тарас Григорович завжди багато думав про дiтей, вiн часто згадував своє нещасне дитинство i писав: I золотоï й дорогоï Менi, щоб знали ви, не жаль Моєï долi молодоï: А iнодi така печаль Оступить душу, аж заплачу. А ще до того, як побачу Малого хлопчика в селi. Мов одiрвалось од гiллi, Одно-однiсiньке пiд тином Сидить собi в старiй ряднинi. Менi здається, що се я, Що це ж та молодiсть моя... Тарас Шевченко мрiяв про той час, коли всi дiти вчитимуться, ростимуть на волi. Вiн завжди закликав, щоб усi учились: Учiтеся, брати моï, Думайте, читайте, I чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь! Вже незадовго до своєï смертi вiн склав для дiтей буквар украïнською мовою, щоб був вiн зрозумiлий дiтям селян на рiд нiй Украïнi. I починався той буквар словами: Чи є лучче, краще в свiтi, Як укупi жити? Вiн мрiяв про той час, коли на свiтi не буде неправди, лиха, воєн: I на оновленiй землi Врага не буде, супостата, А буде син, i буде мати, I будуть люди на землi. Перед смертю вiн просив своïх друзiв, щоб поховали його на Украïнi, над Днiпром, як писав вiн у своєму Заповiтi: Як умру, то поховайте Мене на могилi, Серед степу широкого, На Вкраïнi милiй... Так i зробили. Поки були царi, вони забороняли спiвати пiснi Тараса Шевченка, влаштовувати свята на честь Кобзаря, навiть арештовували за це. Бо всi, хто боровся за волю народу, любили твори Тараса Шевченка, пам'ятали його. А тепер... читають його твори, його Кобзар, спiвають його пiснi, шанують його пам'ять. *** Я слухала уважно дiда, i для мене Тарас Шевченко був уже близькою, рiдною людиною. Незабаром я пiшла вчитися до школи. Напровеснi вчителька нам сказала: — У березнi буде шевченкiвське свято. Давайте готуватись. Вивчимо вiршi Тараса Григоровича Шевченка, його пiснi. Я сказала, що я знаю Садок вишневий. — От i добре. Ти й прочитаєш. На свято я прийшла з дiдом. Вiн iшов такий урочистий, задоволений. — Дочекався, — сказав, — свято Кобзаря по всiх усюдах вiльно справляють. Всi дiвчатка були в украïнських вишиваних сорочках i з вiночками i стрiчками на головi. Ми казали i спiвали вiршi Та раса Шевченка, а на кiнець усi-усi учнi школи, — i молодшi, i старшi, i всi учителi, i директор, i батьки, якi прийшли на свято, i мiй дiдусь, — усi встали i спiвали Заповiт: I мене в сiм'ï великiй, В сiм'ï вольнiй, новiй, Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом. А посерединi сцени стояв у квiтах великий портрет Тараса Григоровича Шевченка. Вiн дивився ласкаво-ласкаво, наче вiн був з нами насправдi i радiв, що тепер усiм дiтям добре, i ми справдi були як одна сiм'я.
МАЛЕНЬКИМ ПРО ВЕЛИКОГО ТАРАСА